ПОСІБНИК ДЛЯ ЧЛЕНІВ ВИБОРЧИХ КОМІСІЙ, ПОЛІЦЕЙСЬКИХ, СЛІДЧИХ ТА СУДДІВ ВИСНОВКИ Жодна правова система, які б гарні закони і справедливі суди вона не мала, не здатна лише за їхньою допомогою убезпечити від маніпулювання свідомістю і знищення правди, про які згадує Тімоті Снайдер на прикладі останніх президентських виборів в одній із найдемократичніших держав світу – США: подача брехні як фактів, «безкінечне повторення», покликане зробити вигадку правдоподібною, суперечливі і взаємовиключні обіцянки виборцям та, нарешті, ні на чому не основана спроба подати виборцям самого себе як месію*. Ще сумніше, коли до цього додаються неефективні, суперечливі, недостатньо визначені і щедрі на прогалини закони, які встановлюють відповідальність не за всі виборчі правопорушення, за які її слід було б встановити, або формулюють її підстави у незрозумілій формі, або встановлюють відповідальність, яка є неоднаковою для всіх суб’єктів, або не відрізняють санкції від інших правових наслідків, або коли норми КК і КУпАП щодо відповідальності суперечать регулятивному законодавству тощо. Усім цим, на жаль, характеризується виборче законодавство України. До того ж непоодинокі моніторингові звіти щодо практики застосування законодавства засвідчують, що ЦВК, НАЗК, органи Національної поліції, органи з питань реалізації державної політики у сфері телебачення і радіомовлення, інформаційній та видавничій сферах, інші де��жавні органи, уповноважені складати протоколи про вчинення адміністративних правопорушень, що посягають на здійснення народного волевиявлення та встановлений порядок його забезпечення, м’яко кажучи, недбало працюють в контексті виявлення та фіксування відповідних правопорушень, а суди роблять все можливе, аби не притягати винних до відповідальності. Цьому сприяють такі, що не виправляються протягом багатьох років, вади закону щодо швидкого спливу строків притягнення до відповідальності, можливості визнати практично будь-яке порушення «малозначним», неможливості в багатьох випадках апеляційного і касаційного оскарження судових рішень і відсутність єдиної судової практики тощо. Внаслідок цього та аналогічної картини у сфері діяльності органів кримінальної юстиції (наприклад, за ст. 159-1 КК протягом двох років «розслідуються» близько тридцяти кримінальних проваджень і по жодному з них немає вироку суду чи постанови про закриття провадження) більшість правопорушників залишається непокараними. Це не лише розбещує їх, підштовхує до все більш зухвалого вчинення нових і нових правопорушень, а й підриває довіру до судів та решти згаданих державних органів. Якщо відсутність належного науково-методичного забезпечення є однією з причин неефективної діяльності державних органів з притягнення винних у виборчих правопорушеннях до юридичної відповідальності, то з виходом цього посібника принаймні із цією причиною буде покінчено. * Снайдер Тімоті. Про тиранію. Двадцять уроків двадцятого століття. К. : Медуза, 2017. – С. 72–74. 115